Мовчанка після поразу

Я сидів на трибунах Брамптон Стедіону 23 червня, коли дощ розтоптав м’яко по моєму плащевому. Фінал: 0-1. Нема криків, нема пісень. Лише дихання — повільне, зважене — якби весь натовк забув, як святкувати. Чорний Бик не виграв з шумом; вон виграв із тишою.

Два місяці потому проти Мап托рейл — 0-0. Знову нема фейерверк. Знову нема героїки. Лише двi команди, що обходили одна одну, наче привиди на полi, що відмовилися стати гучче за спогадку. Суддя годинник прострив минус 14:39; годинник не мав переможця — але ми всi знали, що це означало.

Це не про тактику чи статистики — це про присутність у відсутності. У лззззззи на тишому гидностi та емоцiйнiй стримостi, перемога вимiряється не в голах, а в тишотi мiж диханнями.

Чорний Бик не потребує гучких фанатив для значення — вон тижуть те, що футбол означає коли натовк залишає.